– Вона вмирає, – відповів батько. – Люди, синку, не бережуть те, що мають. Просто не вміють кохати!
Маленьке Щастя задумалося: “Ось виросту великим і допомагатиму людям!”
Минали роки. Щастя виросло і стало великим. Вона пам’ятала про свою обіцянку і щосили намагалася допомагати людям, але люди її не чули. І поступово Щастя з великого почало перетворюватися на маленьке і хирляве. Дуже воно злякалося, як би зовсім не зникнути, і вирушило в далеку дорогу, щоб знайти ліки від своєї недуги.
Чи довго йшло Щастя, не зустрічаючи нікого на своєму шляху, тільки стало йому зовсім погано. І зупинилося воно відпочити. Вибрало розлоге дерево і лягло. Тільки задрімало, як почуло кроки, що наближалися. Розплющило очі і бачить: іде по лісі старенька стара вся в лахмітті, боса і з палицею. Кинулось Щастя до неї:
– Сідайте. Ви, мабуть, втомилися. Вам потрібно відпочити та підкріпитися.
У старої підкосилися ноги, і вона буквально впала в траву. Трохи відпочивши, мандрівниця розповіла Щастю свою історію:
– Прикро, коли тебе вважають такою дряхлою, а я така ще молода, і звуть мене Любов!
– То це ви Любов?! – вразилося Щастя. – Але мені казали, що кохання – це найпрекрасніше з того, що є на світі!
Любов уважно подивилася на нього і запитала:
– А тебе як звуть?
– Щастя.
– Ось як? Мені теж казали, що Щастя має бути чудовим.
І з цими словами вона дістала зі своїх лахміття дзеркало. Щастя, глянувши на свій відбиток, голосно заплакало. Кохання підсіло до нього і ніжно обняло рукою.
– Що ж з нами зробили ці злі люди та доля? – схлипувало Щастя.
– Нічого, – казала Любов. – Якщо ми будемо разом і піклуватимемося один про одного, то швидко станемо молодими і прекрасними.
І ось під тим розлогим деревом Любов і Щастя уклали свій союз ніколи не розлучатися. З тих пір, якщо з чийогось життя йде Любов, разом з нею йде і Щастя, порізно їх не буває. А люди й досі зрозуміти цього не можуть.
