Якось дружина старця Святозара вирішила, що її ніхто не любить. Образившись на сім’ю, зібрала вона речі і пішла у невідомому напрямку. Син, дізнавшись про це, одразу прибіг до старця:
— Як ти міг так просто відпустити маму? Куди вона могла піти? А раптом із нею станеться нещастя? Чому ти її не втримав? Ти її, що, насправді не любиш?
Старець знизав плечима:
— Я міг би її втримати, — відповів він. — Але її душа все одно продовжувала б боліти, руйнуватися. А тепер вона, можливо, знайде ту частину себе, якої з якоїсь причини втратила останнім часом.
Недарма прочани йшли в далекі місця. У дорозі вони знаходили прості відповіді складні питання, зцілювалися і поверталися до себе. Адже любити не означає прив’язати до себе. Набагато важливіше вчасно відпустити…
Згодом дружина Святозара повернулася, і вони разом прожили довге щасливе життя.
